Цена Медали. История паралимпийских чемпионов в Рио. Золото

"Я чітко усвідомлюю, заради чого я працюю. І як мені працювати, щоб моя родина пишалася мною. А іноді – і копняка давала, адже час від часу це потрібно усім людям. Сім’я – це мій допінг!".

 

Максим Веракса

Народився: 14 серпня 1984 року

Здобутки в Ріо: золото і дві бронзи у плаванні

Діагноз: атрофія зорового нерва

Мотивує до перемог: сім’я

Максим Веракса мав усі необхідні дані, щоб стати Олімпійським чемпіоном з плавання. Він цілеспрямовано працював на це з трьох років, коли вперше опинився у басейні.

Був чемпіоном України серед юнаків, змагався на першості Європи. Але доля розпорядилася інакше – у 20 років він несподівано втратив зір.

"Атрофія зорового нерву. Праве око осліпло повністю, ліве – частково. На відстані витягнутої руки бачу розпливчасті силуети, – розповідає спортсмен. – У мого дядька, бабусиного брата, була така ж проблема – у 20 років перестав бачити на одне око. Через покоління повторилося, один в один".

Перш за все, зізнається Максим, було дуже складно психологічно звикнути до такого стану. На це пішов цілий рік. Крім того, довго вчився ходити, як здорова людина, і розрізняти предмети – щоб не бути ні для кого ярмом на шиї.

"Стараюся жити так, як і до хвороби, – говорить Максим. – Просто попередив усіх друзів і знайомих, щоб не ображалися, якщо я раптом пройду повз них, не привітавшись. Попросив махати рукою, свистіти".

Сьогодні, за словами Максима, з зором все стабільно: не краще, але й не гірше.

Ще після першої своєї Паралімпіади, у 2008-му році, спортсмен зв'язувався з кількома закордонними клініками. Але відповідь була невтішна: таких операцій не роблять.

Бути чемпіоном

Нині Максим Веракса – один з найбільш титулованих спортсменів України.

Він – учасник трьох Паралімпіад (Пекін, Лондон, Ріо-де-Жанейро), восьмиразовий чемпіон і чотириразовий бронзовий призер Паралімпійських ігор, багаторазовий чемпіон світу та Європи, володар кількох світових рекордів.

До басейну його привів батько, заслужений тренер України з плавання Олександр Веракса. З трьох і до десяти років Максим плавав під його пильним наглядом.

Пригадує, поблажок батько не давав: "Він у мене суворих правил. Бувало, і ременя отримував, якщо провинюся. Я вважаю, це правильно – якщо людина прагне чого-небудь досягти. Бо коли даси десь м’якості, то дитина може на голову сісти, а, зрештою, нічого не доб'ється".

У 10 років батько передав Максима під опіку Василя Кеке. З цим тренером він працює й донині.

В Ріо Максим здобув 3 медалі: золото на своїй коронній 50-метрівці вільним стилем, і 2 бронзи – на 100-метрівках "кролем" і брасом.

Готуватиметься Максим і до Токіо-2020: "Хочеться виступити. Хоча я вже досить віковий спортсмен. На той час мені вже стукне 36. А це дуже немало для спорту. Буду бачити за станом здоров’я. Адже травми присутні, і з віком їх стає більше".

Прощатися зі своїм звичним "чемпіонським" режимом харків’янин не збирається. Щодня, як і раніше, підйом ще до шостої ранку – щоб о 7-й вже пірнути в басейн і виконати роботу. І так – 6 днів на тиждень, по 5-6 годин на день. В будь-якому стані. Хворіти не можна – адже потрібно показувати результат.

"Тато йде куп-куп"

За свої досягнення Максим Веракса дякує, передусім, батькам. Татові, з яким долав перші метри на доріжці, і мамі – вона з дитинства стежила за графіком, за правильним харчуванням, водила і забирала з тренувань.

"Батьки завжди жили в моєму режимі. А зараз на нього перейшла і в усьому мені допомагає моя дружина Катерина", – розповідає Максим.

Їхній донечці Златі – 3 роки. У спорт її ще не віддавали – поки що рано. Але до води вже привчають.

"Ми її вчимо пірнати, навчаємо мінімальним азам плавання, адже, в моєму розумінні, кожна людина повинна вміти триматися на воді і хоча би примітивно плавати. Златі плавання подобається, вона дуже любить воду. Коли я йду на тренування, завжди мені каже: тато йде куп-куп".

Максим Веракса не впевнений, чи бажав би для доньки професійної спортивної кар’єри. Адже за виступами, які ми бачимо на телеекранах, приховується надзвичайно важка праця – і самого спортсмена, і тренерів, і лікарів, і спортивних функціонерів.

Але в одному чемпіон впевнений на 100 відсотків: все, що він робить і буде робити далі – для його сім’ї.

"Я чітко усвідомлюю, заради чого я працюю. І як мені працювати, щоб моя родина пишалася мною. А іноді – і копняка давала, адже час від часу це потрібно усім людям. Сім’я – це мій допінг!".

Єлизавета Мерешко

Народилася: 8 липня 1992

Здобутки в Ріо: 4 золота і 1 бронза у плаванні

Діагноз: церебральний параліч

Мотивує до перемог: прагнення перевершити саму себе

5-зірковий дебют

Дебютант Паралімпійських ігор Єлизавета Мерешко виборола в Ріо одразу 4 золотих і 1 бронзову медаль. Це – другий результат серед усіх жінок-учасниць Паралімпіади.

Трішечки краще за Лізу виступила тільки американська легкоатлетка Тетяна МакФедден (4 золота+2 срібла).

При цьому, хоч плаває українка з 11-ти років, професійно займатися спортом вона почала тільки 2 роки тому. За всіма її нагородами приховується важка праця.

"Потрібно змусити себе працювати – навіть коли дуже важко, – каже вона. – Коли у підлітковому віці хочеться гуляти з друзями, а потрібно йти на тренування, підтримувати графік харчування, їсти побільше м'яса, дотримуватися правильного режиму сну... Це не так просто".

Важко було пережити і тривалу розлуку з мамою: "Перед Бразилією були збори у Миколаєві і Броварах. Що казати – більше півроку не була вдома. З мамою з березня тільки по телефону говорила!"

Мама – головна людина в житті нашої чемпіонки. Ця сильна жінка підтримувала доньку у найскрутніші моменти, зуміла підняти Лізу, дати їй майбутнє.

Саме мамі присвячує Єлизавета Мерешко усі свої перемоги. Мамі, а ще тренеру – Стелі Бенедик, яка допомагає спортсменці і в басейні, і поза ним.

"Наприклад, – розповідає Ліза, – коли сідаємо у потяг, саме тренер піднімає мене до вагону – 50 кілограмів моїх плюс 10 кілограмів візка".

Стела Бенедик першою розгледіла чемпіонські перспективи у дівчинці, пророкувала їй спортивну славу тоді, коли в це ніхто не вірив, і плавання для Лізи було тільки ефективною реабілітацією.

Уперше у басейні вона опинилася в 11 років – щоб розробляти слабкі від народження через церебральний параліч м'язи ніг.

Нині без басейну Ліза не уявляє свого життя. Каже, плаває навіть уві сні, намагається виправити свої помилки. Крім того, цей вид спорту допомагає їй підтримувати здоров'я. Тому тренується Єлизавета навіть під час відпустки, хай і не так інтенсивно, як перед змаганнями.

Чудовий привід розбудити маму

Вже після тріумфальних виступів на чемпіонаті Європи-2014 та чемпіонаті світу-2015, де спортсменка з Херсону стала мультимедалісткою і встановила низку рекордів, її почали називати фавориткою Паралімпійських ігор й інші спеціалісти.

Досягнути успіху, довести собі, що здатна на більше, і покращити результат – це те, що мотивує Лізу в спорті. В Ріо-де-Жанейро така внутрішня установка допомогла українці стати однією з найкращих у світі.

Втім, результат міг бути і ще більш приголомшливим, каже тренер Стела Бенедик:

"Щоб показати максимальний результат на Паралімпіаді, важлива психологічна готовність до масштабності, грандіозності події. У Бразилії результативність Єлизавети була трішки гіршою, ніж на чемпіонаті Європи. Лише в останній день, коли відбулася повна адаптація, ми показали максимальний результат і встановили рекорд світу на улюбленій дистанції 100 метрів вільним стилем".

Виборовши своє перше Паралімпійське золото, Ліза одразу подзвонила мамі:

"Переживала, звісно, щоб не розбудити, адже шість годин різниці у часі з Україною. Проте вирішила, що перша золота медаль – чудовий привід розбудити маму. Вона сказала, що її мрія здійснилася. Плакала від радості".

Крапелька розуміння

У рідному Херсоні Єлизавету Мерешко зустрічали як справжню героїню.

"Сподіватимусь, – каже спортсменка, – що завдяки нашим перемогам люди будуть більше дізнаватися про наші проблеми. І згадуватимуть про те, що поруч живуть люди з особливими потребами – частіше, ніж раз на рік ".

Крапелька розуміння – це все, що потрібно таким, як вона. Цього, стверджує Ліза, буде більш ніж достатньо.

"Люди у нас – добрі і чуйні, та й країна загалом, я вважаю, підростає у цьому плані – з'являються спеціальні світлофори, пандуси. Хоча їх, звісно, ще багато де не вистачає – через високі бордюри незручно не тільки інвалідам, але й молодими мамам з візками".

Про підготовку до Токіо-2020 чемпіонка поки не думає – відпочиває і відновлюється після Бразилії.

У майбутньому заняття спортом готується суміщати з викладацькою діяльністю: нещодавно Єлизавета закінчила факультет кібернетики Херсонського національного технічного університету за спеціальністю "Комп'ютерна інженерія". Вступила до аспірантури. Хоче викладати студентам "Медичні технології".

Мріє про одне – щоб усі близькі та рідні були здоровими. Адже здоров'я – найважливіше в житті.

Лідія Соловйова

Народилася: 21 січня 1978

Здобутки в Ріо: золото у пауерліфтингу

Діагноз: нанізм (карликовість)

Мотивує до перемог: її команда

Суперниці дивляться знизу вверх

Її зріст – лише 128 сантиметрів. Одяг і взуття собі одна з найсильніших жінок планети досі купує у дитячому відділі. Але її це не бентежить – коли після перемоги на помості вчергове піднімається на вершину п'єдесталу, суперниці дивляться на неї знизу вверх.

Лідія Соловйова – інвалід дитинства. Її хворобу опорно-рухового апарату науковці називають "нанізм". А в звичайній розмові таких, як вона, називають "карликами" чи "ліліпутами".

Втім, Ліда зуміла "зжитися" зі свою проблемою. Переконана: тим людям, які стають інвалідами внаслідок нещасного випадку, значно важче у житті, ніж тим, хто таким народився.

Її чемпіонський характер загартовувався в інтернатах – адже батьки залишили доньку в пологовому будинку: "Вони вирішили, що я померла. Я їх ніколи не шукала".

Про свою родину спортсменка говорить неохоче. Каже, зрештою мама її знайшла, і зараз вони – в дуже теплих стосунках.

"А дитинство?.. Звичайне дитинство. Виховувалася я в дитячому будинку-інтернаті. Нічим не була ображена чи обділена. Адже в нас був дуже хороший директор".

Принципово бути першою

Директор Дніпропетровського будинку-інтернату для дітей-інвалідів Володимир Тридуб став для Ліди названим батьком. Саме він зумів вберегти її від різноманітних комісій, котрі рекомендували перевести дівчину в будинок для літніх людей. Він же відправив Соловйову в Луганське училище вчитися – на швею-мотористку.

Там – абсолютно випадково – почалася її спортивна кар'єра.

"Училище повинно було виставити людей на змагання, – пригадує Лідія. – Потрібні були люди для кількості. Я ніколи до того не піднімала штангу. Але спробувала – і досі займаюся. В 1999-му виграла чемпіонат Європи, з'явилася можливість поїхати в Сідней на Паралімпіаду.

Тренер сказав: давай працювати. То чом би й ні?"

У паралімпійському пауерліфтингу змагаються лише в одній вправі – жимі лежачи – спортсмен, лежачи на лаві, має опустити штангу на груди, а потім витиснути її вгору, на випрямлені руки. У здорових спортсменів в залік ще йде станова тяга і присідання.

Лідія Соловйова – учасниця вже п'яти Паралімпіад. Після "срібного" дебюту в Сіднеї були золоті медалі Афін і Пекіна, бронза Лондона, і нарешті – чемпіонство в Ріо-де-Жанейро.

Тут їй підкорився і світовий рекорд: підняла штангу вагою 107 кілограмів, при тому що сама важить менше п'ятдесяти.

"Принципово було стати першою: сказала собі, що без першого місця не повернуся, – розповідає чемпіонка. – На цю Паралімпіаду готувалася, як ніколи. Це насправді – дуже важка праця. Адже 4 роки готуєшся заради однієї медалі. Десь трохи помилишся – і все пропало.

Але це не тільки мій успіх. Без тренера, керівників обласного і національного рівня, лікарів, менеджерів чи перекладачів – цього б не було".

Спорт – мій заробіток

Тренер Соловйової – Олександр Алфьоров – переконаний, що підопічній під силу пройти ще не одну Паралімпіаду. Сама спортсменка теж налаштована покращити свій результат – якщо дозволятиме здоров'я.

"Я вже триразова паралімпійська чемпіонка, Заслужений майстер спорту України. Можна сказати, досягла всього у спортивній кар'єрі. З грошима немає проблем. Люди мною пишаються, моя сім'я пишається, усі мої знайомі.

А більше нічого і не потрібно. Щоб не заважали тільки працювати", – каже пауерліфтерка.

Кидати спорт Лідія Соловйова не збирається: "Спорт – це мій заробіток. Більше я ніде не працюю. Раніше мені було досить важко, у мене практично нічого не було. А завдяки спорту є все – наприклад, я змогла купити квартиру".

Водночас, назвати своє життя на 100 відсотків комфортним ця маленька, але надзвичайно сильна жінка не готова. Вона відвідала багато країн світу.

Каже, в Україні – одні з найгірших умов для повсякденного життя людей з особливими потребами.

В олімпійському селищі, розповідає Лідія, людині на візку навіть не потрібен супроводжуючий – там все ідеально. У нас навпаки – умови для інвалідів практично відсутні.

Через це багато людей втрачають мотивацію: вони б і хотіли зайнятися справою – але навіть вийти з дому не можуть.

Оксана Зубковська

Народилася: 15 липня 1981

Здобутки в Ріо: золото у легкій атлетиці

Діагноз: слабозорість

Мотивує до перемог: можливість жити на повну

Вона впізнає людей за одягом і за кольором волосся. Більше триразовій паралімпійській чемпіонці зі стрибків у довжину Оксані Зубковській розгледіти важко – вона від народження має серйозні проблеми з зором.

"Звикла вже, – зізнається спортсменка. – Тим паче, я не знаю, як це – жити з повноцінним зором".

Українська легкоатлетка змагається у категорії Т12. Зір спортсменів цієї категорії класифікується як "дуже слабкий". Вони можуть бачити предмети на відстані не більше двох метрів, з кутом зору – лише 5 градусів.

Кілька разів Оксана проходила лікувальні курси, їй кололи вітаміни і давали пігулки. Але на даний момент наука безсильна – у її випадку зір корекції не піддається.

"Шанс на відновлення буде хіба тоді, коли медицина дійде до пересадки ока", – каже вона.

Довгі роки Оксана приховувала свою хворобу – від знайомих, учителів, однокласників.

"Дуже сильно комплексувала, – пригадує, – боялася, що будуть дражнити. Зараз своїй дитині я пояснюю, що окуляри – це нормально. А сама їх не носила. Нікому не пояснювала, що я погано бачу, – простіше було просто не спілкуватися".

Каже, спорт докорінно змінив її ставлення до життя. Вона поборола комплекси, зустріла людей, які не робили проблеми з її поганого зору.

Все що навколо – це спорт

Легкою атлетикою дівчинка почала займатися у 5-му класі. До того, розказує, про спорт взагалі не думала: потроху займалася танцями та випалювала по дереву. Після 10-го класу, коли нарешті з’явилися перші перемоги, перейшла на навчання до Броварського спортивного училища.

Згодом вступила до Інституту фізкультури – але тільки з другої спроби. Бо першого разу підвів зір – медична комісія не дала добро на навчання.

З медкомісіями Оксана Зубковська хитрувала ще не раз – приховувала хворобу, щоб отримати допуск на престижні змагання. Завдяки високим результатам вона потрапила до складу збірної на Олімпіаду в Афінах. Дуже переживала, що не вдалося пробитися до призової трійки.

Саме тоді вирішила: досить маскувати недугу. За результатами спеціальної медкомісії, Оксану Зубковську перевели в паралімпійський розряд.

Нині українка – триразова чемпіонка Параілімпіад. Була найкращою у секторі для стрибків у довжину в Пекіні, Лондоні і Ріо-де-Жанейро. У Бразилії стала єдиною, хто перелетів позначку 6 метрів (6.11м у найкращій спробі).

"Спорт – це моє життя. І все що навколо – це спорт, – каже Оксана. – Тож залишати його поки не збираюся. Хоч і планую другу дитину".

Чому інваліди не хочуть жити

Оксана Зубковська називає себе щасливою людиною. Але знайти себе у житті пощастило далеко не всім. Проблеми – в головах, вважає вона. Адже скрутне становище людей з особливими потребами в нашій країні пов’язане, насамперед, з нашим вихованням.

"Не повинно бути жодного розподілу, – каже легкоатлетка. – В Європі, наприклад, дитина з ДЦП грається на майданчику поруч з усіма – і ніхто не скаже, що вона якась не така. У нас таких дітей дорослі чомусь намагаються обходити стороною. Якщо людина без ніг чи має проблеми з хребтом, вона все одно – людина, в якої є душа і серце!".

Люди з додатковими потребами, які сидять вдома сам на сам зі своїми проблемами, мають заявити про них – і їм обов’язково допоможуть.

"Мені б дуже хотілося, щоб люди не мовчали, – каже Оксана. – Скажімо, якщо потрібна допомога, писали у тих же соцмережах: збираю на протез, на візок, бо хочу жити повноцінно. Тому що є люди, які сприймають це адекватно. Паралімпійці, які пройшли довгий шлях, щоб забезпечити себе і родину, першими прийдуть на допомогу".

На Іграх бачила різне: "У складі іноземних делегацій є такі, що взагалі не ворушаться, повністю паралізовані. Але вони слухають музику, подорожують, живуть, одним словом. Я в такі моменти думаю: а що з такими людьми роблять в Україні?".

Оксана Зубковська повідала шокуючу історію. Минулого року вулицями Києва чоловік котив лікарняне ліжко на коліщатках. На ньому лежала жінка. До найближчої лікарні було досить далеко. На запитання перехожих чоловік відповідав: це ми так гуляємо, візка у нас немає.

"Це страшно, – говорить Оксана. – Я бачила, як дбають про інвалідів у багатьох інших країнах. Наша влада теж повинна звернути увагу на жахливу ситуацію, в якій опинилися ці люди. Бо зараз вони просто не хочуть жити, часто самі роблять все, щоб померти. Тому що це не життя, а муки".

Геннадій Бойко

Народився: 3 березня 1974

Здобутки в Ріо: 2 золота у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: можливість бути активним

Геннадій Бойко довів: починати ніколи не пізно. Серйозно займатися спортом він почав аж у 36 років. Тоді в межах програми реабілітації опинився на паралімпійській базі "Україна" в Євпаторії.

Спробував себе у фехтуванні і баскетболі, але зрештою зупинився на плаванні – в басейні, каже, почувається, як риба у воді.

Багато людей відмовляли Геннадія – мовляв, старий ти вже для спорту. Та чоловік нікого не слухав. Повернувшись до рідного Миколаєва, почав тренуватися під керівництвом відомих на всю країну тренерів Тетяни і Миколи Ільїних. Не хотів, говорить, сидіти вдома – прагнув жити активно.

І всього за 6 років зробив фантастичну кар’єру. У свої 42 Геннадій Бойко – триразовий паралімпійський чемпіон та володар світових рекордів на 50 і 100 метрах у плаванні на спині. У класі спортсменів з найважчими ураженнями опорно-рухового апарату.

Збирав гроші на операцію 10 років

Проблеми зі здоров’ям були в Геннадія від народження. У 25 років він оступився взимку на вулиці, впав – і дістав перелом шийки стегнової кістки зі зміщенням.

"Потрібна була операція, але зробити її одразу не було можливості, – пригадує спортсмен. – Потрібно було хіба що квартиру продати і жити в наметі. Так з незалікованим переломом 10 років і жив".

Кошти на складну операцію на стегні вдалося знайти лише через 10 років, у 2009-му. Але той перелом і загальні проблеми з тазостегновим суглобом назавжди прикували Геннадія до інвалідного візка.

Варіантів, каже він, небагато – або вдома сидіти, або спортом займатися. Іншої роботи, яка б оплачувалася більш-менш гідно, для інвалідів немає. Тому Геннадій Бойко з усіх сил працював на результат.

Щодня прокидався о 5-й ранку, щоб встигнути на першу маршрутку до басейну. На зупинку приходив заздалегідь, поки не було інших пасажирів – щоб за допомогою водія, нікому не заважаючи, піднятися до салону.

По місту плавець завжди пересувався сам, без супроводжуючих. Навіть коли ставало вкрай складно.

"Найгірше було, коли в будинку ламався ліфт. А живу я на восьмому поверсі, – розповідає паралімпієць. – Доводилося спускатися сходами буквально на "п’ятій точці". Однією рукою тримався за перила, в іншій ніс складений візок. Щоб брюки не бруднити, обмотував їх чим-небудь. Але тренувань не пропускав".

Наполегливість і працьовитість швидко дали результат. Геннадій, спортсмен-початківець, не просто кваліфікувався на Паралімпіаду в Лондоні, але й переміг – зі світовим рекордом.

Згодом виграв кілька чемпіонатів світу і Європи, а на Іграх в Ріо виборов одразу дві золоті медалі у плаванні на спині. При цьому на 100-метрівці перевершив свій же світовий рекорд одразу на 15 секунд.

"Вітали всі, – каже рекордсмен, – навіть незнайомі люди. Говорять, з вас приклад потрібно брати. Мовляв, у порівнянні з вашими проблемами, наші – це взагалі ніщо".

Вдих-видих – і тільки вперед

"Нікого ніколи не слухайте, – каже Геннадій Бойко. – Вдих-видих – і тільки вперед! В житті, як і на дистанції, завжди потрібно боротися".

В його планах – участь в Паралімпіаді в Токіо, хоч у 2020-му спортсменові буде вже 46.

"Відпочинок нам тільки сниться, – каже він. – Це ж наша робота. Спортсмени, як і всі інші люди, так само щодня працюють".

До наступних ігор має ще закінчити навчання у миколаївській філії Києво-Могилянської академії. Непогано було б, говорить, і особисте життя налагодити. А ще – допомогти державі вийти на новий рівень у плані підтримки людей з особливими потребами.

За зразок рекомендує взяти столицю Великої Британії.

"Коли я Лондоні виїжджав в місто, то взагалі забував, що я на візку, – розповідає Геннадій. – Не було жодних перепон для мене, відкритий доступ до будь-якого закладу. Всюди пандуси і підйомники. На моїх очах бабуся, яка ледве-ледве ноги переставляє, прийшла до супермаркету, сіла в спеціальний електричний візок з кошиком для продуктів – і скупилася без проблем".

Україна, каже, теж нині рухається у вірному напрямку. З’являється все більше пандусів і з’їздів, місця на парковках, зникають бордюри.

"Це потрібно вирішувати. Приміром, у нас в Миколаєві є чудове місце – бульвар адмірала Макарова. Внизу річка. Але щоб до неї дістатися, потрібно спуститися довгими сходами. Для людини на візку це поки що – неможливо", – говорить Геннадій Бойко.

Антон Дацко

Народився: 24 травня 1983

Здобутки в Ріо: золото у фехтуванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: підтримка рідних

Для нього, як і для більшості людей з особливими потребами, спорт – чи не єдиний шанс на повноцінне життя. Саме завдяки спорту чемпіон Паралімпіади в Ріо-де-Жанейро у фехтуванні на шаблях Антон Дацко знайшов себе у житті після важкої травми.

"Я відчуваю, що воно мені йде на користь, – каже Антон, – що це мені потрібно, в першу чергу для підтримки фізичної форми, здоров’я. У фехтуванні немає величезних фізичних навантажень, але ти постійно рухаєшся. І щодня стаєш сильнішим. Я всім його рекомендую, а особливо людям з інвалідністю, які сидять вдома. Це дуже мотивує, дає бажання жити".

Антон ріс звичайним хлопчиком. Любив фізкультуру і різноманітні ігри. Грав у волейбол і боровся у дзюдо. Але професійно займатися спортом почав лише після того, як зазнав важкої травми.

"Мені було 16. Наче і дорослий вже, а насправді – така дитина, – пригадує спортсмен. – Захотілося горіхів. Поліз на дерево. Не помітив, що саме там проходить лінія електропередач. Напевне, вдарило струмом. Але я того не пам’ятаю. Прийшов до тями, вже коли приїхала швидка, а поруч була мама".

Антон отримав забій спинного мозку. З того часу він – на інвалідному візку. Під час тривалої реабілітації лікарі надихнули його на заняття спортом.

Фехтування частково компенсувало травму

"Казали, не треба опускати руки. Шукайте можливості – ви можете вчитися, працювати, займатися спортом. Я взяв участь у рекреаційних іграх, які проводять для неповносправних людей. Мені сподобалося, і я почав шукати можливості займатися цим регулярно. Зараз можу сказати, що фехтування частково компенсувало мені травму. Я веду дуже цікаве і насичене життя", – розповів Антон Дацко.

Антон пробував стріляти з лука, але цей вид спорту йому не підійшов.

"Там, – каже, – потрібна більша витривалість. Лук дуже важкий. Коли вперше взяв його до рук – одразу завалився".

Про лікувальні та реабілітаційні властивості фехтування відомо давно – трактати на цю тему писали ще у вісімнадцятому столітті. Цей вид спорту не тільки тренує людину фізично, але й розвиває інтелектуально.

За підрахунками, у нападі та захисті є по кілька тисяч прийомів. Тому жоден поєдинок не схожий на інший.

Бій суперники ведуть у статичному положенні, візки зафіксовані на місці. За правилами, той з учасників, які має коротші руки, обирає дистанцію для фехтування. Під час сутички спортсмен зобов’язаний вільною рукою триматися за візок. Забороняється підніматися у кріслі чи відривати ноги від підніжки.

До свого паралімпійського золота Антон Дацко йшов більше десяти років. У 2011-му став чемпіоном світу, у 2012-му – срібним призером Ігор в Лондоні.

Перед Ріо відчував, що готовий стати найкращим.

"Та попри це перемога була дуже емоційною. Це стан абсолютного щастя, – говорить чемпіон. – Рідні, близькі, увесь наш Буський район на Львівщині, прості українці – мене привітали усі. Це дуже приємно і мене особисто мотивує і далі працювати у спорті, приносити задоволення собі та іншим".

Було б складно, якби жив лише на пенсію

Антон Дацко ніколи не комплексував через візок.

"Відчуваю набагато більше незручностей через те, що пересуватися на ньому дуже складно, – розповідає він. – Це як біг з перешкодами. Навіть до магазину потрапити непросто".

Зараз спортсмен навчається на тренера у Миколаєві, в Національному університеті імені Макарова. Каже, там теж є проблеми: будівля старенька, тому на візку потрапити можна далеко не у всі аудиторії.

"І навчальні заклади не пристосовані для інвалідів, і під’їзди, і тротуари, і переходи, – каже Антон. – А доступність має важливе значення. Взагалі є багато проблем, які потрібно вирішувати. Почати хоча б із забезпечення: якби я жив на саму пенсію, не працював, то, напевне, виживати було б досить складно".

Заради підтримки людей з особливими потребами, залучення їх до занять спортом і активного способу життя, Антон Дацко разом з партнерами по збірній заснував благодійний фонд "Серце Лева".

"Після Паралімпіади з’явилося більше часу, – каже чемпіон Ріо. – І скоро, сподіваюся, ви почуєте про наші проекти".

Василь Ковальчук

Народився: 18 квітня 1973

Здобутки в Ріо: золото у стрільбі

Діагноз: ампутована права рука

Мотивує до перемог: незламний дух суперництва

Василь Ковальчук – один з найвлучніших людей на планеті. У стрільбі лежачи з пневматичної гвинтівки з 10 метрів йому не було рівних на двох Паралімпіадах поспіль. При цьому – у нього немає правої руки.

Її Василеві ще у 1984-му році відірвав ведмідь.

"Мені було майже 11. Невдало сходив з товаришами в зоопарк, – пригадує наш чемпіон. – Це був нещасний випадок. Але потрібно завжди пам’ятати, що до диких тварин краще не наближатися. Я близько підійшов до клітки. Ведмідь схопив мене, почав затягувати всередину. Рука сильно постраждала".

Для батьків така ситуація стала справжнім шоком, але вони підтримували сина, як тільки могли. І сам Василь не зламався. Вже через місяць виписався з лікарні, щоб встигнути до школи до останнього дзвоника. За літо навчився писати лівою рукою.

"В будь-якій складній ситуації, – наголошує він, – у житті чи спорті, треба залишатися оптимістом і всупереч усьому шукати вихід, долаючи власну проблему".

Одразу після школи Василь пішов працювати – на завод. У відділі технічного контролю черкаського підприємства "Фотоприлад" він пройшов усі кар’єрні сходинки – від учня до майстра вищого розряду.

Виявляв брак при виробництві приладів та їхню відповідність стандартам. Пізніше, у 2004-му, перейшов працювати на "Черкаський автобус", де збирали "Богдани".

Каже, кожна людина з особливими потребами може влаштуватися на роботу: "Адже багатьом підприємствам надаються пільги, якщо в штаті є інваліди".

На максимумі зусиль

З роботою в техконтролі Василь Ковальчук розпрощався вже у статусі паралімпійського чемпіона у 2014-му році. Вирішив усього себе присвятити спорту, вдосконаленню майстерності. З заводу довелося звільнитися.

Серйозно займатися стрільбою чемпіон Лондона і Ріо почав лише у 2008-му році. Хоча цікавився спортом з самого дитинства.

"Я намагався брати участь у всіх спортивних секціях. Був і настільний теніс, і футбол, і плавання, і легка атлетика. Заходив у тир – там старші хлопці вже стріляли з дрібнокаліберної зброї. І це було надзвичайно цікаво".

Кар’єра розвивалася стрімко – медалі чемпіонатів України, призові місця чемпіонатів Європи і світу, тріумфи на Кубку світу.

Далі – золото паралімпійського Лондона у 2012-му та цілеспрямована підготовка до Ріо. Як наслідок, в Бразилії він не просто захистив титул, але й встановив два рекорди Паралімпіад – у кваліфікації та у фінальному раунді.

"Своїм прикладом я прагну показати молодим спортсменам, особливо паралімпійцям, що все реально. Головне, прагнути до цього усією душею, докладати максимум зусиль для досягнення мети", – розповідає стрілок.

Не всі інваліди мають обмежені можливості

Нині він живе в Одесі. Тренується разом з дружиною, срібною медалісткою Ріо Ольгою Ковальчук. Готується до Токіо-2020.

З мотивацією, каже, проблем немає: "У спорті нас сприймають як серйозних суперників. Це не дозволяє опускатися нижче певної планки".

До того ж, переконаний Василь, саме завдяки роботі спортсменів-паралімпійців, українці більше дізнаються про проблеми людей з особливими потребами.

Паралімпійці – це впевнені у собі люди. Вони звикли досягати мети. Завдяки ним, вважає Василь Ковальчук, в Україні до інвалідів нарешті починають ставитися толерантніше.

"Видно, що люди стараються, – каже Василь – Але я вам так скажу: не всі інваліди мають обмежені можливості".

Деякі речі вони можуть робити краще, ніж здорові люди. Наприклад, результати паралімпійців вищі за олімпійські.

Дмитро Виноградець

Народився: 25 травня 1985

Здобутки в Ріо: золото, 3 срібла і бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: смак першого місця

Дмитро Виноградець плаває майже половину свого життя – відколи 14 років тому внаслідок нещасного випадку зламав шийний хребець.

Він щойно вступив до інституту. Разом з друзями пішли відзначати цю радісну подію на річку. І там Дмитро невдало стрибнув у воду.

"Сказати, що життя кардинально змінилося – це на сказати нічого. 17 років – той вік, коли життя б’є ключем, ти закінчив школу, отримав свободу, вважаєш себе найкращим в усьому. Аж раптом – ти на лікарняному ліжку", – пригадує він.

Дмитро не міг повірити, що більше не зможе ходити: "Напевне, сильно препаратами обколювали, – говорить, – мозок не міг зрозуміти, що сталося. Я все думав, що тиждень-два полежу, і піду звідти. Але час минав, а я так і не пішов…".

За оцінками психологів, людям, які стають інвалідами у свідомому віці, значно важче призвичаїтися до життя, ніж тим, хто з особливими потребами народився. Вони переживають посттравматичний стрес, важко сприймають себе у "новій ролі" в родині, болісніше відчувають негативне ставлення з боку суспільства.

Але якщо не сприймати травму як "хрест", стверджують лікарі, людина зрештою стане психологічно міцнішою, відкриє в собі нові риси характеру, таланти і соціальні навички.

Прикутий до інвалідного візка чоловік прийшов до басейну за порадою лікарів, на реабілітацію. А в підсумку став одним з лідерів збірної України.

Жалість не потрібна. Потрібні умови для реалізації

На його рахунку було 7 медалей Паралімпійських ігор в Пекіні та Лондоні. В Ріо він здобув іще п’ять – "золото" на 50-метрівці на спині, фінішував другим на 50 і 200-метрівках вільним стилем і 150 метрах комплексом, у складі естафетної команди 4 по 50 м "кролем" виборов "бронзу".

"Думаю, я вже ніколи так не пропливу, – зізнається Дмитро. – Моя програма максимум перед Іграми була – 2 бронзи. На більше і не сподівався. Тим паче, в липні прооперували травмований лікоть".

За цими медалями, каже Дмитро, стоїть дуже важка праця. Не раз і не два опускалися руки, хотілося все покинути. Давали про себе знати і травми, і тривала розлука з сім’єю – батьками, дружиною й 3-річним синочком.

"Але без спорту я вже не можу. Маленька перерва – і починаю скучати, – розповідає плавець. – Якщо людина спробувала перемогу на смак, вона цих відчуттів уже ніколи не забуде. Ти згадуєш їх під час депресії, коли залишають сили і все набридає. І готовий знову все починати з чистого листа".

Опираючись на власний досвід, Виноградець стверджує: наша країна зовсім не адаптована для таких людей.

"Нещодавно дивився ролик в інтернеті, коли каскадер спробував проїхатися містом у візку. Йому було дуже важко. Думаю, треба взяти наших чиновників і приставити їх до людей на візках – щоб сходили разом в кіно, в банк, в магазин. Можливо, тоді почнуть ворушитися. Перестануть робити пандуси, які приводять у смітник чи в травматологію", – каже він.

Більшості інвалідів не потрібна жалість, впевнений Дмитро. Їм необхідні умови для реалізації. Спортсмени-паралімпійці їх отримали, тому досягли результату, стали самодостатніми членами суспільства.

"Ми маємо подякувати державі, яка витрачає гроші платників податків на спорт, – каже паралімпійський чемпіон. – До людей ці гроші не повертаються. Але коли вони бачать, як наша збірна обходить на Іграх такі наддержави як Японія, США, Німеччина чи Франція, з’являється гордість за свою країну. Як на мене, це дуже важливо. Адже в інших сферах Україна поки що такими успіхами похвалитися не може".

Сергій Кліпперт

Народився: 31 березня 1989

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: слабкозорість

Мотивує до перемог: кохана дівчина Ніна

Машина збила 6-річного хлопчика просто посередині пішохідного переходу. Прийшов до тями він уже в лікарні – з численними переломами і забоями.

Від більшості травм Сергій з часом оговтався, але після аварії він почав втрачати зір.

З віком хвороба тільки прогресує. Чоловік постійно шукає варіанти для лікування, але поки що марно. В Україні, принаймні, зір йому повернути не можуть.

Кліпперт народився у Слов’янську Донецької області. У цьому ж місті ходив до спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату для сліпих і слабкозорих. Вже у другому класі опинився у секції плавання і поступово прив’язався до спорту.

"В школі я вчився разом з іншими членами збірної України – Олександром Мащенком і Віктором Смирновим, – розповів Сергій. – Сашко першим почав займатися спортом, а поступово і ми підтягнулися".

Першими тренерами для нього стали Андрій і Світлана Казначеєви. Це тренерське подружжя виховало багатьох паралімпійських чемпіонів.

Говорять, підготовка спортсменів з особливими потребами не дуже відрізняється від підготовки здорових плавців: "Є, звичайно, своя специфіка, певна корекція тренувального процесу, зважаючи на травму спортсмена. Але ми не винаходимо велосипед.

Намагаємося, щоб наші підопічні відчували себе повноцінними. Щоб витримували ті ж навантаження, виконували ті ж вправи і ні в чому не поступалися здоровим. І великий плюс, коли вони самі це усвідомлюють".

Чемпіон-дев’ятикласник

Своє перше паралімпійське золото Сергій Кліпперт здобув у 15 років. Дев’ятикласник з Донеччини став наймолодшим серед усіх чемпіонів Афін.

З часом він переїхав до Києва, де займається у Ніни Кожух, тренера олімпійської чемпіонки Яни Клочкової. До Бразилії на рахунку 27-річного спортсмена було загалом вже 10 паралімпійських медалей.

Золоту нагороду Ріо на 100-метрівці на спині Сергій виборов у напруженій боротьбі з представником Азербайджану Романом Салієм. Українець програв старт і зумів випередити конкурента лише на останніх метрах дистанції. Перемога Кліпперта стала несподіванкою, адже у кваліфікації він плив ці 100 метрів майже на 2 секунди довше.

Першою з тріумфом його привітала дівчина Ніна. "Було більше емоцій, ніж слів, – розповів Сергій. – Вона у мене любить поплакати. Навіть коли все добре".

Вони познайомилися завдяки спорту. "Я плавав з її братом – він нас і познайомив, – ділиться історією кохання паралімпійський чемпіон. – З часом – зійшлися".

Бачаться вони рідше, ніж хотілося б. Сергій постійно на зборах, а Ніна зараз тимчасово живе в Англії, в місті Бірмінгем. Вона пише докторську і паралельно викладає в місцевому університеті. Попереду – ще рік розлуки.

Максим Крипак

Народився: 23 травня 1995

Здобутки в Ріо: 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: віра в нього рідних і колег

Максим Крипак став одним з головних героїв XV літніх Паралімпійських ігор. 21-річний харків’янин виборов одразу 5 золотих і 3 срібні медалі у плаванні. Це – найкращий результат серед усіх українських спортсменів та другий загалом на іграх. І це при тому, що до паралімпійської збірної він потрапив лише минулого року.

Максим – інвалід дитинства. Він народився з проблемною правою ногою – вона у нього значно коротша, ніж ліва.

"До того ж, ступню зовсім не відчуваю, – каже Максим. – Ходжу я самостійно, але з дискомфортом. Постійно відчуваю біль".

Плаванням почав займатися за порадою лікарів-ортопедів, адже проблеми з ногою почали давати ускладнення і на спину. Втім, батьки наполягли, щоб їх син плавав у секції для здорових дітей, на рівні з усіма.

"Вони дуже просили тренерів, щоб мене не виділяли серед інших. Адже діти можуть по-різному реагувати на таку проблему, як у мене, – пригадує плавець. – Звісно, було важкувато, тому що в мене є певні обмеження. Але завдяки тренерам і батькам – все вдавалося".

Батькам він вдячний і за те, що не дозволяли почуватися неповноцінним. Мама – вчитель початкових класів у харківській школі №99. Вона в родині "відповідала" за освітню складову – щоб єдиний син не виріс двієчником.

"Завдяки мамі школу я закінчив з гарними оцінками, – розповідає Максим. – А плавання – це більше батькова заслуга. Він мене возив на тренування, допомагав, налаштовував. Коли було важко, нагадував: якщо поставив собі ціль, то потрібно "землю рити" заради її досягнення. Він все робив для мене. Тому у нас з ним дуже сильний зв’язок".

Ледь не розпрощався із кар’єрою

Через хворобу хлопець думав уже розпрощатися із професійною спортивною кар’єрою, але йому вчасно запропонували приєднатися до паралімпійського руху.

В Ріо-де-Жанейро Крипак виграв медаль у кожній з восьми дисциплін, в яких змагався.

Нагород могло б бути більше, але наш спортсмен може плавати тільки трьома стилями – вільним, батерфляєм і на спині. Брас йому не підкорився через фізичні особливості.

"Не очікував, що це трапиться так швидко. Боявся, що поки не готовий, – зізнається Максим. – Досі повністю не можу усвідомити всю ситуацію. Хоча мету перемогти, як завжди, перед собою ставив".

Його секрет – це підтримка і віра в нього рідних, тренерів, друзів, усіх, хто був поруч. Без них, каже спортсмен, такого результату досягнути було б неможливо.

Вже зараз хлопець будує плани на Токіо-2020 – показати своє найкраще плавання.

"А якого кольору будуть медалі, – каже, – не тільки від мене залежить. Суперники теж вдосконалюються і прогресують".

Своїм головним конкурентом на доріжці Максим називає партнера по збірній Дениса Дуброва, який в Ріо також виборов 8 медалей.

"Я з Дубровим хоч і дружу, але дуже сильно його боюся, – розказує він. – Адже Денис – надзвичайно сильний спортсмен. Просто, на цій Паралімпіаді мені пощастило трішки більше".

За свої успіхи на бразильській Паралімпіаді Максим Крипак отримав гідну винагороду від держави. Загалом – 278 тисяч доларів (по 40 тисяч за золото і по 26 – за срібло).

Всі ці кошти, за словами паралімпійця, витратить так, як скажуть батьки.

"Батьки – це мій пріоритет. Я зажди буду їм допомагати. Адже скільки вони вклали у мене фінансів, скільки зазнали душевних витрат – неможливо порахувати. Тож буду намагатися компенсувати", – говорить вдячний син.

Він обіцяє тренуватися ще більш завзято і наполегливо – щоб і надалі на весь світ показувати силу нашої країни.

"Я дуже люблю Україну, – каже паралімпійський чемпіон. – І дуже хочу, щоб нарешті скінчилася війна. Щоб хлопцям більше не потрібно було ризикувати життям, захищаючи нас. В нинішній ситуації усім нам складно морально, важко досягти своїх цілей. Але я робитиму все від себе належне, щоб прославляти державу. Допоки вистачатиме здоров’я".

Олексій Федина

Народився: 8 жовтня 1987

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: слабкозорість

Мотивує до перемог: прагнення розвиватися і вдосконалюватися

Влітку 2016-го в один з банків Запоріжжя зайшов чоловік. Він попросив касира допомогти заповнити платіжку. Коли йому досить грубо відмовили, чоловік дістав з кишені лінзу. Хоч і повільно, але сам вніс усі необхідні дані до квитанції.

"А потім мене ще й обізвали безграмотним, тому що я не там розписався. Було дуже прикро. І таке в нашій країні трапляється часто й густо", – розповідає п’ятиразовий чемпіон літніх Паралімпійських ігор, заслужений майстер спорту Олексій Федина.

Проблеми із зором почали проявлятися, коли хлопцю виповнилося 16. Його травма – наслідок перенесеного токсоплазмозу, паразитарного захворювання, що характеризується ураженням нервової системи, очей, часто – скелетної мускулатури і м’язів серця. Наука поки що безсила – вилікувати Олексія лікарі не можуть.

Плавання – чистий і об’єктивний вид спорту

Плаванням він захопився ще в дитинстві.

"Коли мені було дев’ять, поїхав на літо до дідуся. Він навчив мене плавати і порадив записатися до секції, – пригадує спортсмен. – Дідусь – головний для мене у спорті, він всіма силами підтримував мене упродовж всієї кар’єри".

Батьки Олексія Федини – призери чемпіонатів СРСР з легкої атлетики. Хотіли і синові прищепити любов до "королеви спорту", а плавання спершу розглядали як підготовчий етап – спину підрівняти і набрати гарну фізичну форму.

"Плавання – чистий і об’єктивний вид спорту, – каже Олексій. – Я займаюся ним майже все своє життя. І жодного разу на думку не спадало завершити кар’єру. Організм звик настільки, що вимагає фізичних навантажень. По-хорошому, я залежний від спорту: погано почуваюся, коли довго відпочиваю".

Найбільш успішною для спортсмена запорізького обласного відділення "Інваспорт" стала Паралімпіада в Пекіні – у 2008-му він здобув 3 золоті і 2 срібні медалі. Ще по одному золоту взяв у Лондоні та в Ріо-де-Жанейро – на своїй коронній 100-метрівці брасом.

Зізнається, очікував від себе перемоги, але не думав, що вона буде настільки важкою.

"Гадав, що не дам супернику жодного шансу, – розповідає спортсмен, – але все пішло не зовсім так, як хотілося. Першу половину дистанції явно виграв, а ближче до фінішу узбек почав наздоганяти.

Уявляю, наскільки нервове це було видовище. Не хотів би в цей момент опинитися на місці уболівальників. Краще боротися за медаль, ніж переживати, коли борються інші".

На фініші українець Федина і узбек Мусабеков показали ідентичний час – 1 хвилина 4 цілих і 94 сотих секунди. Обидва спортсмени отримали золоті нагороди.

Державні призові – 40 тисяч доларів за золото – Олексій Федина витратить на оздоровлення та підготовку до Ігор у Токіо. Крім того, допоможе сім’ї. Адже щастя рідних та близьких – головне у житті спортсмена.

"А ще хочеться, щоб увага суспільства до інвалідів, яка є зараз, після Ігор, збереглася у довгостроковій перспективі.

Але принаймні зараз відчувається певний прогрес – до нас ставляться з повагою, посміхаються. У нас уже бренд такий: якщо людина на візку в паралімпійській формі – то вона вже чемпіон.

Коли-небудь, – вірить паралімпійський чемпіон Олексій Федина, – і у нас з вами все буде ідеально".

Олександр Комаров

Народився: 10 червня 1988

Здобутки в Ріо: золото і бронза у плаванні

Діагноз: прогресуюча м’язова дистрофія

Мотивує до перемог: змагальний дух

Він народився не таким, як усі. Сашкові Комарову судилося жити з діагнозом "Прогресуюча м’язова дистрофія". Ця хвороба виникає внаслідок ураження нервової системи і призводить до важкої атрофії, тобто зменшення розмірів, і слабкості певних груп м’язів.

Ноги в нього майже не працюють. Через хворобу Олександр і в житті, і в своєму улюбленому плаванні діє практично самими тільки руками.

З шести років за рекомендацією медиків він тренується у басейні. Пропливаючи по 5-6 кілометрів на день, Сашко зумів пригальмувати розвиток недугу.

"Головним його досягненням у спорті, – каже мама плавця Олена Комарова, – я вважаю те, що хвороба не прикувала сина до ліжка. Адже прогнози лікарів були досить-таки невтішні".

Знайти грань – між здоров’ям і результатом

З 15-ти років Олександр Комаров займається у заслуженого тренера України Василя Лисенка.

"Разом ми намагаємося знайти грань: щоб тренування не нашкодили здоров’ю, але щоб їх вистачало, аби досягати результату", – говорить спортсмен.

У збірній України з плавання серед спортсменів з ураженням опорно-рухового апарату Олександр вже сім років. За свою кар’єру виграв по два Чемпіонати світу і Європи, а в Ріо-де-Жанейро зумів підкорити і паралімпійську вершину.

Золото йому принесла перемога у складі естафетної команди на дистанції 4 по 100 метрів вільним стилем. Фінішували наші хлопці з паралімпійським рекордом.

До цієї нагороди Олександр додав індивідуальну бронзу: несамовитим зусиллям волі випередивши китайського плавця лише на 7 сотих секунди, став третім на 100-метрівців "кролем".

Свого останнього слова у спорті Комаров не сказав. Майже одразу після Бразилії розпочинає підготовку до наступних стартів. У планах на Токіо-2020 – індивідуальне золото і світовий рекорд.

Вже має власні напрацьовані методики тренувань, які готовий передати учням. Саме зараз вчиться на заочному відділені Бердянського педагогічного університету – буде дипломованим тренером.

Це вже друга вища освіта для Сашка. Раніше він закінчив Маріупольський державний університет за спеціальністю "Міжнародна економіка".

З 2010-го Олександр Комаров працює спортсменом-інструктором в Українському центрі з фізкультури і спорту інвалідів "Інваспорт".

Із зарплатні і спортивної стипендії кілька років відкладав на власне авто. Тепер може сам добиратися до басейну: його нещодавно придбана машина адаптована для потреб людини, яка не працює ногами.

Раніше спортсмена на тренування возив тренер, на лекції – батьки. Самотужки пересуватися містом Олександру, як і більшості людей на візках, складно.

Інна Черняк

Народилася: 26 березня 1988

Здобутки в Ріо: золото у дзюдо

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: не підвести рідних, близьких і тренера

Команда українських дзюдоїстів на Паралімпіаді в Ріо-де-Жанейро виборола 7 медалей – 1 золоту, 3 срібні і 3 бронзові.

Єдине золото до скарбнички збірної поклала запорізька спортсменка Інна Черняк. Свою суперницю по фіналу, бразилійку Люсію Араужо, українка перемогла майже миттєво – за якихось 20 секунд.

Для Інни ці Паралімпійські ігри були дебютними. Раніше вона плекала мрію стати олімпійською чемпіонкою. Але після більш як десяти років напружених тренувань і змагань на рівні з абсолютно здоровими спортсменами змушена була змиритися: серйозні проблеми із зором не дозволяють їй вивести свою кар’єру на новий, найвищий рівень.

Шансів на відновлення зору – немає

З раннього дитинства Інна Черняк живе із серйозним захворюванням сітківки. Лікарі твердять, вона може навіть лопнути, якщо організм отримає суттєве фізичне перенавантаження. І тоді – тотальна сліпота.

Коли медики чи батьки вкотре забороняли займатися боротьбою, паралімпійська чемпіонка навідріз відмовлялася. Зізнається, не раз доходило до сліз:

"Якщо отримувала якісь травми, то батьки переживали, мовляв, навіщо калічитися, може, досить? Але коли починав різко падати зір, то забороняли категорично.

Та я так люблю свій вид спорту, що просто не можу без нього. Крізь сльози говорила мамі: байдуже, що трапиться із зором, я буду займатися".

На свою хворобу Інна старалася не звертати уваги. Хіба що в школі трохи комплексувала – соромилася ходити в окулярах, сидіти за першою партою.

В спорті завжди викладалася на повну, не дозволяла собі поблажок. Хоч і знала – шансів на 100-відсоткове відновлення зору немає.

"Очі мої можна лише періодично підліковувати, щоб не ставало зовсім зле, – розповідає дівчина. – У 18 років лікарі, як варіант, пропонували зробити операцію. Але жодних гарантій, знову ж таки, не давали. Натомість можна було зробити ще гірше. Я відмовилася".

Найважче – розлучатися з сестрою-близнючкою

З 2013-го року Інна Черняк виступає у складі паралімпійської збірної України. З того часу встигла виграти вже два чемпіонати Європи, чемпіонат світу та І Європейські ігри.

Каже, особливої різниці після переходу не відчула:

"Я б не сказала, що десь простіше. Легко ніколи не буває. Адже у кожного спортсмена, в якій би категорії він не виступав, є характер. Кожен наполегливий, цілеспрямований, кожен хоче перемогти".

За словами Інни, найважче було в психологічному плані – різко поміняти команду, попрощатися з партнерами, з якими тренувалася половину свого життя. А головне, з сестрою-близнючкою, яка виступає у складі олімпійської команди.

Марина Черняк старша за Інну на 15 хвилин. Дівчат практично не відрізнити одну від одної – хіба що рідним це легко вдається.

Життям вони крокують пліч-о-пліч. Разом займалися народними танцями і хіп-хопом, вишивали бісером. У 13 років разом прийшли у дзюдо, коли увагу на них звернув відомий тренер Андрій Бондарчук. Разом витерпіли усі синці, травми. Разом вчилися у школі, на факультеті фізвиховання Запорізького національного університету, а зараз – в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого в Харкові.

Лише в Ріо близнятка розминулися. Марина поїхала з Бразилії без медалі. Тож золото Інни – для них обох.

"Коли дивилася її боротьбу, емоції просто-таки вирували, – пригадує сестра паралімпійської чемпіонки. – Хвилювалася, щоб вона ніде не помилилася, не пропустила якогось прийому. Чесно скажу, за себе ніколи так не переживала".

Інна Черняк не приховує: в Ріо-де-Жанейро справдилася одна її мрія. Їй би дуже хотілося, щоб реалізувалися і неспортивні бажання.

Після повернення з Паралімпіади міська влада Запоріжжя вирішила нагородити чемпіонку ордером на нове житло. Адже зараз сестри Черняк живуть у двокімнатній квартирі разом з мамою та вітчимом – важко знайти куточок, щоб розслабитися психологічно, налаштуватися на тренування і змагання. Раніше тут взагалі жило восьмеро людей – ще одна старша сестра з чоловіком та двома дітьми.

Дмитро Залевський

Народився: 24 червня 1993

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: бажання показати приклад іншим незрячим

Дмитро Залевський не бачить від народження. Про свою хворобу говорить неохоче.

"Я краще досягну чого-небудь у спорті, ніж буду тиснути на жалість своєю травмою", – каже він.

Народився хлопець у Авдіївці Донецької області, освіту здобував у Слов’янській загальноосвітній спецшколі-інтернаті для сліпих та слабозрячих дітей.

З дитинства, окрім спорту, пробував себе і в багатьох інших сферах. Два роки професійно займався вокалом.

"Я відбирався на багато конкурсів, – розповідає. – Але там були претензії до мого зору. Потрібно було комусь подобатися, комусь кланятися. Я не актор по життю, не люблю грати.

Мої життєві принципи співпадають з принципами спорту. Зараз на Паралімпіаді: прийшов, зробив свою справу, і мені до лампочки, кому я не подобаюся. У вокалі, акторській майстерності все трохи інакше працює. Саме тому я обрав спорт".

Стимулом для Дмитра стали досягнення багаторазових паралімпійських чемпіонів Віктора Смирнова і Олександра Мащенка, які також навчалися у слов’янському інтернаті. Дмитро зрозумів: треба випробувати себе, а не сидіти, склавши руки.

Обравши "свою" дисципліну – плавання на спині – Дмитро Залевський почав працювати на результат. З 2007-го він є членом збірної України, з 2009-го – в основному складі. Також працює спортсменом-інструктором в Українському центрі з фізичної культури і спорту інвалідів "Інваспорт".

Паралельно хлопець навчається на економічному факультеті Донецького національного університету. Займається веб-програмуванням. Поки що – на любительському рівні. Каже, з комп’ютером його життя пов’язане дуже тісно – це його справжнє хобі.

"Помилкова думка, що такі люди, як я, не можуть користуватися комп’ютером, – розповідає він. – Також я користуюся сенсорним телефоном – і це не викликає у мене будь-яких проблем. Я є в соціальних мережах і ні в чому не поступаюся іншим користувачам".

Звісно, потрібні спеціальні програми, які все з екрану трансформують у мову, у звук. За словами Дмитра, близько половини додатків в його телефоні розроблені командою незрячих людей. Він особисто теж брав учать у створенні програмного забезпечення для сліпих.

"Тут порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих, – жартує. – Намагаюся писати щось своє. Але бракує часу, адже маю по 2 тренування на день. А взагалі програмування – це і хобі, і спосіб життя. Скажімо, створення веб-сайтів дає непоганий заробіток. В майбутньому це може стати навіть основною роботою".

Єдина можливість заробити на життя

Поки що Дмитро по максимуму віддається спорту. Своє перше паралімпійське золото він здобув у Лондоні у 2012-му.

В Ріо-де-Жанейро захистив свій титул – попри травму виграв 100-метрівку на спині зі світовим рекордом.

"Через травму плеча ми з тренерами зробили упор на одну дистанцію. Від інших відмовилися, щоб здобути золото. Хоча більше як на секунду перевершити світовий рекорд – це було несподівано. Плече боліло".

В Україні за Дмитра найбільше вболівали мама і кохана дівчина Маргарита. З нею Залевський познайомився під час тренувальних зборів у Миколаєві. Вони одразу сподобалися один одному. Зрештою дівчина покинула роботу – щоб поїхати за своїм нареченим. Вона активно допомагала йому готуватися до олімпіади.

Зараз Дмитро з Маргаритою планують створювати сім’ю. Сподіваються, що держава допоможе вирішити квартирне питання. Тим більше, спортсмен має офіційний статус переселенця. Поки що вони знімають квартиру у Слов’янську. І практично весь заробіток, каже плавець, йде на орендну плату.

Завдяки спорту, розповідає Дмитро, він вперше відчув себе людиною без особливих потреб. Пригадує, його дуже вразив Лондон: "Там все продумано до дрібниць, якщо говорити про людей з обмеженими можливостями – не важливо, незрячий ти чи на візку.

Там я міг сам-один пересуватися містом. А вдома боюся вийти, щоб, скажімо, не впасти в яму, яку забули обгородити. Був у мене такий досвід, на жаль".

Чемпіон Ріо вірить, що власним прикладом може надихнути жити повноцінним життям інших сліпих людей.

"Я чудово усвідомлюю, що є незрячою людиною, і що таким реалізуватися дуже непросто, – каже він. – Зараз в країні криза, війна, навіть абсолютно здорові люди не можуть знайти себе. Спорт дає мені мотивацію – я хочу бути потрібним, довести собі та іншим таким, як я, що можна щось зробити. Не соромтеся пробувати!".

Лейля Аджаметова

Народилася: 9 березня 1994

Здобутки в Ріо: золото і бронза в легкій атлетиці

Діагноз: слабкий зір

Мотивує до перемог: прагнення підвищувати результат

Вона – справжня гордість кримськотатарського народу. За її виступами в Бразилії стежила не тільки Алушта, де дівчина прожила більшість свого життя, але й весь український Крим.

Лейля (з наголосом на останній склад) народилася в Узбекистані. Батьки переїхали до Криму, коли донечці було 5 років. Щоб заробити на власне житло, працювали практично цілодобово. Тому діти – Лейля та її брат – жили з бабусями.

Зараз у Криму спортсменка буває вкрай рідко. Останній раз відвідувала рідних більше року тому – адже інтенсивно, без канікул, готувалася до Паралімпіади. В попередні роки вдавалося влітку провести час на півострові з друзями дитинства.

Вона не бачила, як захоплювали Крим. Після закінчення школи у 2012-му вступила до Харківської державної академії фізичної культури, вчиться на спортивного реабілітолога. У Харкові живе і нині. А з батьками, здебільшого, говорить лише по телефону.

Зізнається, дуже сумує за домом, за стравами кримськотатарської кухні – особливо, за сармою з виноградного листя, яку готує мама.

"Скучаю неймовірно, – зітхає Лейля. – Це все дуже сумно. Але я стараюся це "перетравлювати", не думати, а йти до своєї мети".

Біжи, Лейло, біжи

Одразу після анексії Криму Лейлі Аджаметовій пропонували отримати російське громадянство і представляти Росію на біговій доріжці. Вона категорично відмовилася.

Паралімпіада в Бразилії – дебютна для 22-річної дівчини. Серйозно займатися спортом вона почала досить пізно – в легку атлетику прийшла у 12 років. Але побігла так, що тренери одразу звернули увагу на перспективну юніорку.

"Над моїм батьком колеги частенько жартують: якщо донька побіжить, то ти її і на машині не наздоженеш", – сміється.

Змагається кримчанка у класі спортсменів з вадами зору. У неї – вроджена аномалія. Бачити краще вона вже не буде. Лікування допомагає тільки зупинити прогрес хвороби.

За два дні до старту на 100-метрівці в Ріо-де-Жанейро дівчині наснився віщий сон: вона перемогла, вона на п’єдесталі. Коли прокинулася і усвідомила, що то був тільки сон, дуже засмутилася.

Пізніше, у фіналі, ледь не проспала своє щастя. Розповідає, на старті 100-метівки суттєво забарилася – суперниці вже побігли, а вона ще стояла на колодках. Не вірила навіть, що наздожене. Довелося включати максимальні оберти. Як результат – не просто перше місце і золото Паралімпіади, але й світовий рекорд. Час Лейлі – 11,79 секунди (рекорд планети для здорових спортсменок – 10,49 с).

Якщо 100-метрівка – улюблена дистанція Аджаметової, то на 400 метрів вона на змаганнях бігала лише 3 рази. Тим більш несподіваною стала бронзова медаль.

Спортсменка каже, тепер активніше працюватиме на тренуваннях саме над цією дисципліною – щоб у Токіо-2020 стати чемпіонкою.

Говорить, їй би дуже допомогло в цьому, якби ситуація в Україні стабілізувалася: "Хочеться, щоб був мир, щоб усі були живі і здорові. І щоб близькі мені люди, батьки були поруч зі мною".

Денис Дубров

Народився: 10 січня 1989

Здобутки в Ріо: 3 золота, 3 срібла і 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: бажання бути першим в усьому

Денис Дубров – один з чотирьох українців, які потрапили до топ-10 індивідуального медального заліку в Ріо-де-Жанейро. На своїй дебютній Паралімпіаді плавець з Дніпра виборов 3 золоті, 3 срібні і 2 бронзові нагороди.

Його успіх тим унікальніший, що Денис став медалістом у всіх представлених на іграх стилях плавання – брас, батерфляй, вільний стиль, плавання на спині та комплексом.

"Там виграв, там програв. Це спорт, – каже хлопець. – Припустився кількох помилок – не потрапив у доторк, не так розворот зробив… Буду виправляти ці моменти. Але загалом – я задоволений. Все пройшло дуже, дуже і дуже".

За його феноменальним результатом стоїть важка щоденна праця. З понеділка до суботи включно він у басейні вже з восьмої ранку. Має мінімум 10 тренувань на тиждень по 2-3 години.

Єдиний вихідний – неділя. Тоді може вибратися з друзями в місто, прогулятися набережною або в парку Шевченка.

"Плавання – моя робота. Хоча багато хто не може усвідомити, як це. Запитують: "А все-таки – ким ти працюєш?". Але насправді – це колосальна праця. Але якщо ця робота подобається, як у моєму випадку, то все буде добре. Маєш бажання – займайся, прагни, досягай", – говорить чемпіон.

Плавання як стиль життя

У цьому виді спорту Денис Дубров з семи років. Плаванням займався його старший брат, і в один "чудовий момент" Денис зрозумів, що теж прагне змагатися і перемагати.

З 10 років "шефство" над перспективним хлопчиком узяла тренер Світлана Толокняник. Таким дуетом вони працюють донині.

"Денис – спортсмен за характером. Спокійний, але боєць", – розповідає наставниця.

Довгий час він змагався разом зі здоровими спортсменами, і – доволі успішно.

Денис і досі володіє рекордом України на 200-метрівці комплексом у стандартному олімпійському басейні (50 м) і на короткій воді (25 м).

З 2014-го він – член паралімпійської збірної України. Денис отримав черепно-мозкову травму, його кар’єра опинилася під загрозою. Але система спорту людей з особливими потребами "Інваспорт" дозволила йому залишитися в плаванні. Зараз він виступає у класі спортсменів з ураженнями ніг. Візком не користується, але досить помітно кульгає.

"Я не люблю говорити про свою травму. Це неприємна тема для мене, – зізнається Денис. – Скажу тільки, що постійно потрібна реабілітація – щоб не виникало додаткових ризиків для здоров’я".

В якійсь іншій сфері, крім плавання, Денис Дубров себе не уявляє. Каже, коли закінчить змагальну кар’єру, працюватиме тренером. Вже зараз часто дає поради партнерам по команді, вказує на різні технічні нюанси.

Ще одне завдання – влаштувати життя. Зараз мульти-медаліст Паралімпіади живе у квартирі на 56 квадратів разом з мамою, сестрою, її чоловіком і дитиною.

В нього є кохана дівчина Катя, з якою вони разом вже 2 роки. Саме вона першою з України вітала Дениса з перемогами в Ріо – заряджала емоціями на майбутні старти.

Дубров не забігає наперед. Про наступну Паралімпіаду ще не думає – до Токіо, каже, ще довгих чотири роки. Поки ж потрібно набратися сил, щоб вдало виступити на Чемпіонаті світу-2017.

Катерина Істоміна

Народилася: 7 березня 1994

Здобутки в Ріо: золото у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: прагнення "тримати планку"

Лише на третій день після змагань вона остаточно повірила, що стала паралімпійською чемпіонкою з плавання на 100 метрів батерфляєм.

Одразу після фінішу подумала, що на табло якась помилка, що над нею просто знущаються.

"Я не бачила, як пливуть суперниці, але чомусь була впевнена: припливла другою, – розповідає киянка Катерина Істоміна. – Одразу сльози на очі навернулися: як так? Я мріяла про золото, а організатори просто знущаються наді мною…".

Втім, жодної помилки. Катя більш як на секунду випередила найближчих переслідувачів і перемогла з рекордом Паралімпійських ігор.

Крізь сльози дівчина побачила тренера і свого коханого, українського плавця Ярослава Денисенка. Вони вже чекали біля басейну з обіймами.

"Все було, наче в тумані. Ми щось говорили одне одному, але я нічого з того не пам’ятаю, – розказує чемпіонка. – Вже потім, після нагородження, прочитала купу повідомлень з привітаннями. Брат з Києва написав "Молодчага!", мама привітала. Для мене саме їхня підтримка була надзвичайно важливою".

Маминими молитвами

Катіна мама так сильно переживала, що заплющила очі, і чемпіонський заплив доньки пропустила майже повністю.

"Я не дуже бачила, як Катя допливла, – зізнається вона. – Вже побачила, що дитина плаче. Я не дивилась заплив – лише молилася".

Плавати Катерина почала ще дошкільнятком – за рекомендацією лікарів.

У дівчини з раннього дитинства проблеми з лівою рукою. І нині на дистанції вона працює свій батерфляй лише правою – наче метелик з одним цілим крильцем.

Попри травму, плавала Катя швидше за всіх не тільки у своєму класі, але й у всій школі. Їй порадили задуматися про спортивну кар’єру. І хоч проскакували сумніви, чи вдасться дорости до паралімпійського рівня, – вона свій вибір зробила.

Це вартувало зусиль, адже у її "колекції" вже понад 8 десятків медалей. На особливому місці серед них – срібло Лондона і золото Ріо-де-Жанейро. Хоча, каже, не раз і не два з’являлося бажання все кинути.

"Навіть перед Ріо – так накипіло, що хотілося піти, все у своєму житті поміняти раз і назавжди, – розказує Катерина. – Але рідні "направили". Коханий допоміг, казав: потерпи ще трішки, ти стільки заради цього тренувалася, вже потім вирішиш, залишатися у спорті чи ні. І я рада, що залишилась – адже маю золото".

Що краще: одне золото чи чотири срібла

Ярослав Денисенко для Каті – не лише найближча до серця людина, але й приклад справжнього спортсмена.

"Я дивлюся на Яріка, як на професіонала, – говорить вона, – котрий підказує, дає доречні поради. Для мене дуже важлива його думка. Мені він віддається цілком і повністю. І я йому надзвичайно вдячна за підтримку, яку завжди відчувала".

Сперечаються вони з одного тільки приводу: що краще – одне золото Катерини чи чотири срібла, здобуті в Ріо Ярославом.

Думають і про сім’ю, але вже після завершення спортивної кар’єри. Катя планує виступити, як мінімум, ще на одній Паралімпіаді. В Токіо-2020, каже, треба встановити ще й світовий рекорд.

Ця мета цілком досяжна – якщо будуть забезпечені належні умови для тренувань. Готуючись до Бразилії, збірна України змушена була проводити збори в різних містах.

"Було важкувато, адже не стало нашої тренувальної бази в Євпаторії, – розповідає Катерина. – Там було все – тренажерні зали, 50-метрові басейни, стадіони. Готуватися до змагань було комфортніше".

Національний центр паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації людей з інвалідністю "Україна" вважається одним із найкращих у світі. Однак після анексії Криму Росією доступ до неї для українців – закритий.

Уряд обіцяє незабаром побудувати для українських спортсменів з особливими потребами нову подібну базу.

"Поки що ж, – каже Катерина Істоміна, – користуємося тим, що маємо. І, наче, виходить непогано".

Богдан Гриненко

Народився: 29 травня 1995

Здобутки в Ріо: 1 золото, 1 срібло і 1 бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: спортивний азарт

Миколаївський плавець Богдан Гриненко має лише одну ногу. У нього – вроджена аномалія обох нижніх кінцівок та правої руки.

"Я таким народився, з певними порушеннями. Права нога відставала у розвитку, була коротшою за ліву, – розповідає Богдан. – 9 років її оперували, подовжували, але нога все одно не розвивалася. Лікар порадив зробити ампутацію, бо хвороба прогресувала і ситуація могла б бути значно гіршою. Думаю, я гідно сприйняв цей виклик долі".

Він ніколи не вважав себе інвалідом – не закрився в собі, не зламався.

"Я знаю, буває, коли люди ламають шию – і їх самих це ламає назавжди. Але я свою ситуацію не сприйняв якось болісно. Можливо, тому що це зі мною трапилося в ранньому віці. Я завжди був дуже активною, шумною дитиною. Маму постійно викликали в школу", – розповідає хлопець.

Мама, Наталія Василівна, зуміла виростити сина справжнім переможцем. Її мізерної зарплати продавця ледь вистачало на пристойне харчування і одяг. Але вона, економлячи, знаходила можливості і кожних два роки у сина був новий протез.

Зараз у них надзвичайно теплі стосунки.

"Коли тільки починав займатися плаванням, тренування були о 6 ранку. А ще 40 хвилин до басейну їхати! Я не дуже хотів. Але мама завжди підтримувала, наполягала, іноді й сварила. Казала, це значно краще, ніж з якимись незрозумілими компаніями сидіти у дворі. І за це я їй безмежно вдячний", – каже Богдан.

Своє ще візьмемо, а поки нехай полежить

В дитинстві Богдан дуже хотів займатися боксом. Але через хворобу цій мрії не судилося здійснитися.

Медики рекомендували плавання. Спершу, зізнається Богдан, не дуже подобалося. Але коли з’явилися перші результати, перші перемоги, з’явився й азарт.

Фактично його кар’єра розпочалася 2013-го року, коли він вперше відібрався на Чемпіонат світу. Брав медалі, але досить довго задовольнявся бронзовими і срібними. Золото залишалося недосяжним.

"Нічого, – говорив, – своє ми ще візьмемо. Поки нехай полежить".

На Паралімпіаді у Ріо-де-Жанейро нарешті вдалося піднятися і на самісіньку вершину. Хоч за три дні до старту багаторічна робота опинилася під загрозою.

"У мене несподівано підскочила температура – до 40 градусів. Ні тренери, ні лікарі не могли зрозуміти, що сталося – це застуда чи наслідки акліматизації? Мене тоді з України родина дуже сильно підтримала – писали, щоб я тримався. І спільними зусиллями температуру збили, я вийшов на старт", – пригадує Богдан.

В підсумку – золото і бронза в естафетних запливах та срібло на 50-метрівці вільним стилем.

У Токіо, каже, має взяти медаль найвищого ґатунку і в індивідуальній дисципліні.

Не треба боятися. Ми – не зомбі

Богдан Гриненко знає: все, що має у житті, здобув завдяки спорту. Тож популяризацію плавання визначив одним з головних завдань для себе.

"Саме заняття спортом допомогли мені і багатьом іншим вберегтися від життєвого негативу, досягти намічених цілей, – говорить паралімпійський чемпіон. – І навпаки – є випадки, коли люди кидають спорт, пропадають, починають пити. У мене є кілька таких знайомих. Чесно, з ними зараз уже немає про що говорити".

Водночас, багато людей з обмеженими можливостями в нашій країні просто не знають, що існує безліч спортивних дисциплін. І вони дають можливість реалізуватися.

"Є у нас в Миколаєві хлопець з протезом – просить милостиню, – розповідає плавець. – Хочеться підійти до нього і сказати: хлопче, ти не тим займаєшся!".

Звісно, умови для повноцінного життя інвалідів в Україні – далекі від оптимальних. У тому ж Миколаєві, за словами Богдана, є візочники, які просто змушені сидіти вдома – адже самі, без допомоги, не зможуть заїхати в ліфт, чи поїхати в банк заплатити за квартиру.

З толерантністю також існують проблеми. Потрібно пояснювати людям, що інвалідність – це нормально.

"Є хлопці, які сильно кульгають. Я не раз спостерігав, як люди чомусь обходять їх стороною. Бояться, тому що не звикли. Але боятися не потрібно. Ми – не зомбі".

Роман Полянський

Народився: 1 вересня 1986

Здобутки в Ріо: золото в академічному веслуванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (хвороба Штрюмпеля)

Мотивує до перемог: можливість реалізуватися

Роман Полянський – перший український паралімпійський чемпіон з академічного веслування. В Ріо-де-Жанейро він був найшвидшим на дистанції 1 кілометр. При цьому, у веслування потрапив лише 4 роки тому.

Він народився у шахтарській родині в селищі неподалік Макіївки на Донеччині. Ріс звичайним хлопчиком. Але в 10 років несподівано почали слабнути ноги. За результатами обстежень поставили діагноз: хвороба Штрюмпеля.

Це хронічна прогресуюча патологія нервової системи. Через певні ураження спинного мозку нижні кінцівки починають поступово відмовляти.

Захворювання це спадкове, причин його появи вчені не можуть встановити до цих пір. Діагностувати хворобу Штрюмпеля можуть в будь-якому віці – від раннього дитинства до глибокої старості.

Років у 13, після перелому, ситуація ще сильніше ускладнилася. Тепер, розповідає Роман, стан його ніг погіршується після кожного нервового стресу. Ходити він не може, пересувається лише на візку.

Та найбільше нещастя хлопець пережив, коли не стало його батьків, і вони з сестричкою залишилися сиротами.

"Батько отруївся газом на шахті Ахметова. Його звільнили, а через два місяці він помер. Родина не отримала жодної компенсації! Даші, моїй сестричці, не було тоді і трьох років, – розповідає Роман. – Ще через два роки не стало і мами. Зараз моя сім’я – це Даша, бабуся і тітка Олена, моя друга мама. І я дуже радий, що вони в мене є".

Хотів довести людям, що всі ми однакові

Стати спортсменом Роман хотів з самого дитинства.

Прагнув бути схожим на тодішніх героїв підлітків усієї країни – Джекі Чана, Жана-Клода ван Дама, Арнольда Шварценеггера.

Бачив себе у боротьбі або боксі – адже мав сильні руки. Але після перелому і прогресу хвороби про таку кар’єру довелося забути.

"Думав тоді: кому я потрібен? Не бачив виходу, – говорить Роман. – Але завжди у мене була гирька, штанга маленька. Займався для себе, знав, що колись це стане у нагоді. Мене так батько вчив. Завжди говорив: все у тебе вийде".

У 19 він переїхав на навчання до Києва. Пробував себе в армреслінгу і параканое.

"Зрештою познайомився з членом паралімпійської збірної України з академічного веслування Ярославом Каюдою, а той представив мене тренеру Юрію Романовичу Бондаренку. Запропонували спробувати. Було дуже важко, але з часом я адаптувався. Вдячний їм обом, що прийняли і допомогли", – пригадує хлопець.

Ніхто не очікував результату так швидко: тріумф у Ріо-де-Жанейро став несподіванкою і для фахівців, і для самого спортсмена.

"Коли перетнув фінішну межу і побачив, що я перший, то ледь не встав з човна! Настільки сильними були емоції. Відчуття перемоги – надзвичайно приємне. Ти розумієш, що не даремно працював і викладався, що довів справу до кінця.

Тим паче, це все дуже непросто починалося, за власний рахунок. Але я це робив – і для себе, і щоб довести людям, що всі ми однакові", – пояснює Полянський.

Думати лише про хороше

Роман вже найближчим часом розпочне підготовку до Токіо. Там веслувальники змагатимуться на удвічі довшій дистанції. Тож доведеться добряче попріти, щоб знову здобути медаль.

Наш чемпіон сподівається, що в процесі підготовки його підтримає і держава, зокрема, влада Одеської області. Саме цей регіон він представляє у збірній, сюди його розподілили як спортсмена-переселенця з Донбасу.

"Трохи було прикро, що Одеса мене не зустріла як чемпіона Паралімпіади, – зізнається Роман. – Обіцяють, що все буде добре, але поки що – це лише слова. Нас, людей з інвалідністю, чомусь не хочуть забезпечувати, хоча законом передбачені лікування, реабілітація. Скажімо, з санаторію "Куяльник" нас зараз розселяють-виганяють. Хотілося б, аби на це звернули увагу".

Євген Богодайко

Народився: 27 квітня 1994

Здобутки в Ріо: 4 золота, 3 срібла і 2 бронзи у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: чемпіонський характер

У Жені Богодайка вроджена аномалія опорно-рухового апарату. У нього немає правої руки від ліктя, проблеми з лівою.

Але він не побоявся кинути виклик самому Майклу Фелпсу – легенді американського і світового плавання.

"Якщо Фелпс зумів вибороти 8 золотих нагород на одній Олімпіаді, то я теж зможу. Хочу досягнути ще більшого", – каже молодий полтавський спортсмен.

У свої 22 Євген Богодайко – один з найбільш титулованих українських плавців: шестиразовий чемпіон та семиразовий призер Паралімпійських ігор. В Ріо-де-Жанейро на його рахунку одразу 9 медалей.

"Результат – межа бажань, – говорить мульти-чемпіон. – Не даремно напружено готувалися, цілий рік не були вдома. За рідними дуже сумував під час зборів".

Каже, після Ігор найбільшою насолодою було просто побути вдома, поруч з сім’єю та коханою дівчиною Мариною. Адже на змаганнях більше навіть виснажився психологічно, ніж фізично.

Хоча, звісно, реабілітація йому потрібна – зокрема, треба підлікувати суглоби. За здоров’ям потрібно стежити, щоб іще дозволило виступити на Паралімпіаді в Токіо.

На чемпіона ледь не махнули рукою

Євген Богодайко народився і виріс у Полтаві. З дитинства, попри хворобу, намагався вести активний спосіб життя – займався карате, грав у футбол разом зі здоровими дітками.

З 11 років займається плаванням. Тренери самі вийшли на його батьків, запропонували спробувати сили у воді.

Але коли мама вперше привела його до басейну, ледь одразу не махнули на нього рукою. Хлопчик умів плавати лише "по-собачому", але впертий характер і сильна воля змусили наставників змінити свою думку.

Зараз плавання для нього – улюблена справа і професія. У планах ще декілька паралімпійських медалей. Проте після завершення кар’єри у спорті він залишатися не буде.

"Зараз я навчаюся в аграрній академії на технолога з переробки продукції, – розповідає Євген. – Не завжди, щоправда, встигаю ходити на пари через тренування та збори. Але викладачі йдуть на поступки. Чи працюватиму далі за фахом, поки не визначився. Буду шукати себе, та не в спорті".

Богодайко вірить: кожен – сам коваль свого щастя: "Усім людям можу сказати: ми самі робимо своє життя, свою країну. Не треба жалітися чи звинувачувати у бідах інших. Потрібно починати з себе".

Завдяки своїй родині і близькому оточенню Женя ніколи не відчував себе неповноцінним чи обділеним.

"До мене ніхто ніколи не ставився як до особливого, – розповідає він. – Я бігав, стрибав, як і всі діти, отримував на горіхи за якісь пустощі і проступки. Але я знаю людей, в яких життя склалося інакше, в яких є соціальні проблеми".

За його словами, проблема номер один в Україні для людей з інвалідністю – працевлаштування.

"Багато організацій, зокрема й державних, беруть на роботу інвалідів лише "на папері". Платять 400-500 гривень, а собі "ставлять галочку", – розказує паралімпієць. – Лише одиниці беруть таких людей на півставки чи навіть на повну, дають можливість працювати і заробляти собі на життя. Мені б хотілося, щоб інваліди були працевлаштовані. Це моя громадянська позиція".

Сергій Ємельянов

Народився: 28 травня 1993

Здобутки в Ріо: золото у веслуванні на каное

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ампутація ноги)

Мотивує до перемог: сім’я

Сергій Ємельянов з Кременчука – перший в історії паралімпійський чемпіон з веслування на каное на дистанції 200 метрів.

Вид спорту "пара каное" дебютував на Іграх в Ріо-де-Жанейро, тому кожен заплив тут був історичним.

Щоб стати першим, нашому Сергієві довелося показати найкращий час у кар’єрі – 39,81 секунди. Менш як на одну десяту він випередив свого затятого конкурента з Німеччини Тома Кірея. Той настільки засмутився, що після фінішу аж заплакав.

"Звісно, я хвилювався. Але емоції відійшли на другий план, адже потрібно було перемагати саме тут і саме зараз, – розповідає чемпіон. – На дистанції було важко. Змагалися у солоній воді, тому човен трохи "просідав". Потрібно було докласти більше сил, щоб розігнатися".

Без ноги і без права на пільговий проїзд

Сергій Ємельянов змагається у класі спортсменів з хорошою функцією тулуба і частковою функцією ніг. Його діагноз – травматична ампутація лівої гомілки.

У 12 років він потрапив під поїзд, коли переходив через колію у невстановленому місці. 10 днів лежав у реанімації.

"Батькам було важко, але вони постійно підтримували. Друзі були поруч, – пригадує Сергій. – Я завжди займався спортом – і це теж допомагало. Життя продовжується".

Втім, життя могло б бути комфортнішим, якби держава не забувала про людей з інвалідністю.

"Нещодавно у великих містах забрали пільги в інвалідів третьої групи. В мене немає ноги до коліна, але в Дніпрі чи Полтаві я навіть не маю права на пільговий проїзд", – розповідає паралімпійський чемпіон.

Так само ганебна ситуація з протезуванням.

"Мені рік тому поставили нормальну стопу, не гумову. Одразу стало значно легше ходити, легше жити. Але мені її дали тому, що я спортсмен. А що з іншими людьми, з учасниками АТО? – запитує Сергій Ємельянов. – Я на змаганнях бачив такі німецькі протези, які в Україні, думаю, ще років 50 ніхто не побачить".

За його словами, такі протези не надто й дорогі. Принаймні, спортсмени з африканських країн собі можуть їх дозволити.

"Держава повинна, – наполягає Сергій, – закуповувати нормальні протези, милиці, якісні візки, а не такі, що ламаються через годину. Можливо, потрібно запустити якусь спеціальну програму, зібрати гроші".

Не хочу пропускати, як росте донечка

Його кар’єра в параканое розвивається надзвичайними темпами.

В дитинстві він ходив на секцію спортивної гімнастики, потім 7 років займався пауерліфтингом.

А в параканое прийшов лише за рік до Паралімпіади – звільнився з посади спортивного інструктора в Кременчуці і переїхав на базу підготовки до Дніпра. Тренувався на веслувальному каналі по 6 годин 6 днів на тиждень.

Напрацювати на медаль допомогла і підтримка національного центру "Інваспорт". Як розповів старший тренер збірної України з параканое В’ячеслав Загреба, спеціально для підготовки до Ріо на команду закупили чотири нових човни покращеної модифікації.

"Вони так і називаються – "ПараРіо". Були нам, як то кажуть, до масті перед змаганнями. Адже спортивні технології розвиваються. На кожних Іграх бачимо інновації. Це як "Жигулі" різних моделей", – розповів наставник.

Головною проблемою в процесі підготовки для Сергія стала розлука з сім’єю. Свою чотирирічну донечку Евеліну та дружину Інну, які залишилися в Кременчуці, він бачив лише раз на тиждень, по неділях.

"Донечка займається художньою гімнастикою. Вже майже сідає на шпагат, – говорить щасливий батько. – Дружина моя – медичний і соціальний працівник. Разом ми вже 7 років. Вона дуже раділа, коли я став чемпіоном – не даремно, каже, рік вдома не було. Але надалі, при підготовці до Токіо, буду щось міняти. Бо дружині важко. Та й донечка росте, а я це пропускаю".

Марія Помазан

Народилася: 15 жовтня 1988

Здобутки в Ріо: срібло в легкій атлетиці

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ДЦП)

Мотивує до перемог: бажання бути першою в усьому

Її хотіли позбавити шансу на життя ще до народження. Лікарі заявляли: дитина – не жилець. Але батьки вирішили не переривати вагітність.

Через три місяці після народження під час планового медогляду в лікарні помітили, що у Марійки проблеми з ніжками. Ортопед визначив: у дитини важка дисплазія (тобто неправильний розвиток) тазостегнових суглобів. Ноги почали рівняти, на кілька місяців "закували" немовля у гіпс.

Лише через 20 років батьки з’ясували, що діагноз поставили невірно. Коли вона пожалілася на медичній комісії, що німіє ліва рука, провели додаткове обстеження. Як виявилося, Марія народилася з дитячим церебральним паралічем.

Боєць від народження

Батьки зробили все від них залежне, щоб донька не закрилася в собі, а виросла повноцінним членом суспільства.

Вона ходила до дитячого садочка разом зі здоровими дітками, навчалася у звичайній школі.

Пізніше – на історичному факультеті Запорізького національного університету. Щойно отримала диплом, одразу пішла і на другу вищу – вступила на факультет фізичного виховання того ж вишу.

Весь цей час дівчина займалася спортом. У школі, пригадує, коли треба було писати твір про "вашу мрію", завжди писала про спорт.

"Спасибі мамі, що завжди підтримувала мене, – каже Марія. – Лікарі забороняли мені займатися спортом – мовляв, враховуючи хворобу, можу собі нашкодити. Але я відчуваю по собі: спорт для мого здоров’я – тільки на краще".

Спочатку були плавання, біг, стрибки і навіть баскетбол. Вона завжди була енергійною та активною дівчинкою.

Зізнається, ніколи не розуміла здорових однокласників, які хитрістю намагалися отримати звільнення від фізкультури: "Запитувала: чому ви не можете, якщо у мене виходить?".

"Маша – боєць від народження, – говорить її старша сестра Дарина. – Вона завжди прагне бути першою в усьому. І це їй чудово вдається".

На паралімпійській хвилі

В легку атлетику вона потрапила 8 років тому.

Тренер Тамара Едишерашвілі помітила Марію, коли та проходила курс реабілітації в знаменитому центрі паралімпійської і дефлімпійської підготовки та реабілітації інвалідів.

Після окупації Криму Росією ця база недоступна для українців з обмеженими можливостями. Хоча раніше там займалися люди з інвалідністю з багатьох країн Європи, причому не лише спортсмени.

Марія Помазан пройшла вже два олімпійських цикли. На дебютній Паралімпіаді в Лондоні вона у повний голос заявила про себе, виборовши 2 золоті медалі – у метанні диска та штовханні ядра.

Тоді з українкою трапилася неприємна історія. Вже після церемонії нагородження призерів змагань з метання диска судді заявили про помилку. І віддали золото Помазан китаянці.

"Три дні тоді плакала, – розказує спортсменка, – була справжня істерика. Адже це повна несправедливість – нагородити, а потім відбирати медаль. Але завдяки надзвичайним зусиллям голови Паралімпійського комітету Валерія Сушкевича мені повернули-таки золото. І китаянці теж залишили. Таким чином ми обидві стали чемпіонками".

В Ріо-де-Жанейро, як зізналася українка, китайська спортсменка дійсно було сильнішою. В секторі для штовхання ядра вона перемогла зі світовим рекордом – 13 метрів і 91 сантиметр.

Водночас, "срібний" результат українки – 13,59 м – став найкращим в її кар’єрі. Попереднє досягнення вона перевершила одразу на 50 сантиметрів. Тож виступом своїм цілком задоволена. А з китайською суперницею поквитається вже в Токіо, у 2020-му.

Марія Помазан не приховує: її щиро вразила підтримка, яку отримувала наша збірна під час Паралімпіади в Ріо. За них вболівали, про них говорили.

"Хочеться, аби на хвилі Паралімпійських ігор до людей з інвалідністю почали ставитися більш толерантно, – каже Марія. – Щоб діткам пояснювали: не треба до нас ставитися зі злістю. Хай в чомусь ми і відрізняємось від більшості, але ми не "інші". Такі ж люди".

Вікторія Савцова

Народилася: 10 грудня 1997

Здобутки в Ріо: 3 срібла і 1 бронза у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату (ДЦП)

Мотивує до перемог: любов до плавання

У перші місяці після народження донечки молода мама майже без упину плакала. Лікарі приголомшили важкою звісткою: діагноз – дитячий церебральний параліч.

Це – найбільш поширена патологія нервової системи серед немовлят. В Україні, в середньому, двоє дітей на кожну тисячу народжуються з ДЦП. Хвороба виникає внаслідок пошкоджень частин головного мозку, що контролюють м’язовий тонус і моторну активність. Проявляється вона, насамперед, порушеннями рухів, рівноваги і положення тіла дитини.

"Ми боролися за дитину постійно, – пригадує мама. – Розробляли ніжки усіма можливими засобами. Робили спеціальні масажі, шили гойдалки для занять лікувальною фізкультурою, купили ходунки, возили в санаторії і реабілітаційні центри".

Коли Вікторії був рік, одна невропатолог заявила: дівчинка ніколи не буде ходити, доведеться все життя возити її на інвалідному візку. Але завдяки батькам, бабусям і дідусям, які працювали з дитиною щодня, чітко виконували вказівки лікарів і реабілітологів, у два рочки вона сіла, а в три – пішла.

Поборола страх глибини – виграла Паралімпіаду

Щойно у запорізькому басейні "Салют" відкрили набір в групу для дітей з обмеженими можливостями, Віку почали водити на заняття.

Раніше вона займалася гімнастикою і карате, але по-справжньому сподобалося їй тільки у воді. Хоча спершу, розповідає мама, донька панічно боялася глибини, плавала тільки на мілині.

Але наполегливість і висока працездатність дозволили швидко досягти результату.

Вже через 2 роки на Вікторію Савцову звернули увагу тренери збірної. Батькам запропонували разом з юною спортсменкою переїхати до Миколаєва, щоб тренуватися разом зі "збірниками" – за власний рахунок. Заради майбутнього своєї дитини вони без вагань погодилися.

В паралімпійському плаванні спортсмени з ураженнями опорно-рухового апарату розподілені на 10 класів – від S1 до S10. Чим серйозніші травми і обмеження фізичної активності, тим нижча цифра. Вікторія Савцова виступає у класі S6.

На кожних міжнародних змаганнях, щоб уникнути "підстав", спортивно-медична комісія знайомиться з руховими можливостями кожного учасника – і лише після того визначає клас, в якому спортсмен буде змагатися. Пропонуючи проплисти певну дистанцію, члени комісії можуть наочно оцінити, які групи м’язів у людини дійсно не працюють.

Вікторія видала феноменальний старт кар’єри. Вже у 14 років стала паралімпійською чемпіонкою на 100-метрівці брасом!

"У неї чудові дані для цього стилю плавання: сильні ноги, які працюють, наче у жабки", – розповідає перший тренер Вікторії Олег Удалов.

В Ріо були всі шанси повторити успіх Лондона, але тричі золота медаль буквально вислизала з рук. На 100-метрівці брасом, на 50 і 100 метрів вільним стилем вона фінішувала другою. Усі три рази поступилася партнерці по збірній України Єлизаветі Мерешко. На 50-метрівці "кролем" взагалі програла якихось чверть секунди.

"Могла взяти золото, могла, – каже Віка, – але я рада і тому, що маю".

Працювати заради здійснення мрій

В рідному Запоріжжі за неї тримали кулачки друзі, родичі, батьки. З мамою і татом під час Паралімпіади зідзвонювалися регулярно. Батьки не пропустили жодного запливу, лягали спати о 5-6 ранку.

Її тато – теж спортсмен, дзюдоїст. Зараз тренує. Разом з тренерами Володимир Савцов допомагає доньці реалізувати потенціал. Раніше вони регулярно переглядали мотиваційні відео про перемоги і спортивний шлях легендарних плавців, намагалися разом зрозуміти особливості чемпіонської техніки.

Коли з якихось причин Віка пропускала тренування, то батько займався з нею загальною фізичною підготовкою – "ганяв" по квартирі або ж у дворі.

Завдяки батькам вона ніколи не відчувала себе неповноцінною, виросла справжньою чемпіонкою.

Їй лише 18. Попереду, переконана Віка, ще не одна перемога. Якщо людина працює, її мрії обов’язково здійснюються.